Голос соліста гурту "Бумбокс" Андрія Хливнюка впізнають і люблять мільйони. Серед них є як захисники України, так і російські військові.

Для когось він запитує російською надзвичайно актуальне цього літа питання "А эти ночи в Крыму - теперь кому?", для інших його пронизливе виконання "Ой у лузі червона калина" у перші дні повномасштабного вторгнення стало символом українського опору. Багато кого об'єднують обидва треки.

Точка неповернення до Росії для самого Андрія настала раніше - у 2014 році. Відколи Росія анексувала Крим і почала агресію на Донбасі, його гурт "Бумбокс" не виступав на російській землі.

Півтора року тому музикант готувався до великого турне. Однак з початком повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю і приєднався до сил оборони України. Зараз він служить оператором ударних дронів на Півдні.

Щоби виступити в Лондоні на благодійному матчі на стадіоні "Челсі", він покинув побратимів і кілька днів витратив на дорогу. Каже, що щоразу, коли від’їжджає з України, відчуває провину. Навіть попри те, що у кожен такий від’їзд збирає великі гроші - цього разу, приміром, зібрані на благодійному матчі кошти підуть на відбудову зруйнованих росіянами українських садочків та шкіл.

У Лондоні Андрій Хливнюк завітав на програму HARDtalk і поспілкувався зі Стівеном Сакуром про те, як це - бути водночас музикантом і солдатом.

ВВС: Кілька днів тому ви були на передовій в Україні разом із силами оборони, а тоді вирушили у довгу подорож сюди до Лондона. Ви будете виступати перед десятками тисяч людей на футбольному стадіоні "Челсі". Все це звучить якось сюрреалістично. А вам так не здається?

Андрій Хливнюк: Це неабиякий контраст, повірте. І я дуже радий і щасливий спостерігати, як люди живуть мирним життям і проблемами, спілкуються в кафе і мають, не знаю, все. Навіть затори на дорогах тішать.

ВВС: А чи є почуття провини, коли їдеш? Тому що більшу частину останнього півтора року ви служили. Ви робили перерви. Ви з "Бумбоксом", вашим дуже відомим і успішним гуртом, кілька разів їздили в тур за межами України до Західної Європи і навіть США. Коли їдеш - чи є почуття провини?

A.Х.: Так, ти почуваєшся винним. Кажеш собі, що це дуже важлива робота, що ти збереш якісь пожертви, принесеш новини, щоб розповісти людям у всьому світі про те, що відбувається і яка допомога нам потрібна.

Але ти почуваєшся винним, бо залишаєш там свій екіпаж. І дуже хвилюєшся за людей, бо їм бракує одного або двох із вас. Я маю невеликий загін бойових безпілотників, я знаю, що через брак пілота вони виконуватимуть іншу роботу, можливо, більш небезпечну. Ви розумієте, що хочете повернутися якомога швидше.

ВВС: 24 лютого 2022 року ви були в Україні. Ви тоді фактично готувалися до великого міжнародного туру. Чи якоїсь миті ви відчували, що маєте вибір, чи піти у військо та служити, вдягнути цю форму і стати солдатом?

A.Х.: Наших дітей обстрілювали, мою колишню дружину, моїх маленьких дітей, мою маму. Я дорослий сильний чоловік віком за 40 років, і є люди, яким потрібна моя допомога, тому що вони опинилися під вогнем. Їхні будинки ось-ось будуть зруйновані, і, на жаль, людей пограбують, а деяких зґвалтують.

Так що ти не думаєш багато про це. Ти просто ідеш захищати, тому що це відбувається у тебе вдома. Я думаю, ви б вчинили так само. Насправді ви не маєте вибору.

ВВС: Ви як гурт "Бумбокс" ухвалили важливе рішення в 2014 році. Тоді, попри те, що ваша група була дуже популярною в Росії, ви сказали, що більше не гастролюватимете в Росії.

A.Х.: Так, тому що, по-перше, це було вторгненням. Крим був частиною України, як і мої рідні Черкаси. Неважливо, знаєте, Донбас чи Київ, чи Львів.

І по-друге: людей вбивали. Росіяни кажуть, що нікого не вбивали, "це була мирна окупація". Ні, вони вбивали. Першого загиблого звали Женя, його звали Женя, він служив в українській армії. Після цього ми всі зрозуміли, що це війна.

ВВС: Але в 2014 році інші українські артисти ухвалили протилежні рішення, частково через гроші. Ваша найбільша аудиторія була в Росії. Приблизно три чверті ваших продажів припадали на Росію. Інші гурти в подібній ситуації продовжували грати в Росії. Ви їх засудили?

A.Х.: Ні, мені байдуже. Знаєте, коли ви щось робите, то розумієте - рано чи пізно зіткнетеся з наслідками. Ти щодня прокидаєшся і бачиш себе в дзеркалі. Або лягаєш ввечері спати. І нікого немає. Нікому засуджувати, окрім вас самих. Ти сам собі найбільший суддя.

Чи було б так зручно? Ти весь час мусиш бути поруч з собою, і справа не в грошах. Яке діло до шовкових простирадл на вашому ліжку? Ви не зможете відповісти своїм дітям на запитання, що ви робили, коли це сталося. А вони поставлять його, обов’язково поставлять, коли виростуть.

ВВС: Ви співали російськомовні пісні. У вас була купа фанатів в Росії.

A.Х.: Так, тисячі фанатів.

ВВС: Можливо, на передовій деякі молоді люди (російські солдати - Ред.), яких ви бачите на екрані, коли працюєте з дроном, можуть бути великими фанатами "Бумбоксу". Вони можуть знати всі тексти ваших пісень.

A.Х.: Вони можуть. І мені їх дуже шкода, тому що це не спрацювало.

ВВС: Що ви маєте на увазі - "це не спрацювало"?

A.Х.: Більшість з них, гаразд, деякі з них танцювали на випускному в школі.

ВВС: І ви думаєте, що вони іноді слухали вашу музику.

A.Х.: Звичайно, тому що це було в топ-100. І вони не розуміли, що не варто йти туди, аби побитися з хлопцем, тому що він нічого поганого не зробив, тому що ми нічого поганого їм не зробили.

Але вони прийшли на [українську] землю і почали вбивати, руйнувати будинки та викрадати людей.

ВВС: Це важке слово, але чи відчуваєте ви зараз ненависть до цих молодих людей?

A.Х.: Ні, я не відчуваю ненависті. Ні. Це огидно. Хіба, може, жаль…

ВВС: Мені просто цікаво, після того, як ви були артистом – з вашими інструментами, вашим голосом, вашою гітарою, - чи вважаєте ви можливим вбивати людей?

A.Х.: Я не вбиваю людей. Я не займаюся вбивствами. Я маю ліквідовувати міжнародних злочинців із маминого саду. Я повинен виштовхнути їх туди, звідки вони прийшли.

ВВС: Але безпілотні спостереження, які ви проводите…

A.Х.: Це не про вбивство. Я не хочу нікого вбивати. Вони можуть просто взяти свої речі та повернутися, якщо захочуть.

ВВС: Є також росіяни, яких я знаю, вони зверталися до вас і говорили про те, що вони називають ганьбою, що від їхнього імені вчинили російські військові та російська влада. Як ви реагуєте на це?

A.Х.: Мені їх шкода. Вони втратили свою батьківщину і якимось чином опинилися – просто через те, що казати правду - поза законом. Але ви не можете назвати це законом – це суспільство терористів-маніяків говорить усім тим людям, які голосують за мир, що вони поза законом.

ВВС: Ви більше не співаєте пісні російською?

A.Х.: Ні, ні, я не співаю.

ВВС: Чи можете собі уявити, що колись знову використовуватимете російську?

A.Х.: Після війни - можливо, за кілька років. Але я бачив жахіття… Я був свідком жахливих сцен, коли ми деокуповували території. Я бачив такі речі, що поки ця війна триває, не можу уявити, щоби я співав свої власні російськомовні пісні.

ВВС: Ви були в Бучі.

A.Х.: Так. В Бучі, в Ірпені і далі на Сході, на східному фронті. І ось уже рік як я на південному фронті. І я бачив, що вони зробили з Херсонщиною.

ВВС: Мені просто важко уявити, як іноді ви виходите на сцену перед цим морем облич і співаєте рок-пісні, які ви повинні співати, тому що саме цього чекають ваші фани.

A.Х.: Ні, я не маю співати жодних пісень, у рок-н-роллі на першому місці свобода, а тоді все інше. Ви можете робити все що завгодно, а ваша аудиторія може вільно спостерігати за цим, бути частиною цього або ж йти додому. Це окей. Мене не змушують співати щось, чого я не хочу. Як і жодного музиканта, я думаю.

ВВС: Ми побачили в Росії справжній розкол. Дехто, як-от Алла Пугачова – дуже відома російська співачка, чітко заявила про свою опозицію до війни. Ми бачили й інших. Гадаю, його звати Ніколай Расторгуєв, він один із популярних російських співаків, який пишається тим, що з’являється на мітингах Путіна та вболіваліває за війну.

Чи відчуваєте ви небезпеку, що українська влада може використати вас як такого собі чірлідера, збуджувача патріотичних почуттів?

A.Х.: Розумієте, ось у чому відмінність. Адже ми боремося за спільні права і право на життя – воно спільне для всіх у нормальному світі. Йдеться не лише про існування української нації та української культури. Йдеться про ті самі цінності міжнародного права, які вітаються в Європі, на цьому континенті або в цьому світі. Ми всі хочемо бути в мирі. Це по цей бік.

А по інший бік - прихильники диктатури, руйнувань та завоювань. Я думаю, що між ними є величезна різниця. І у жодних виборах я участі не брав і не братиму.

ВВС: Ви ніколи не відчували, що вас використовують.

A.Х.: Не відчував. Навіть зараз я не належу до жодного політичного руху чи політичної партії.

ВВС: Це зафільмували лише через три дні після того, як 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення Росії. Ви у формі вирішили вийти на одну з центральних площ Києва і без жодного акомпанементу заспівати просту історичну народну пісню, яку багато українців вважають однією з найкрасивіших своїх пісень.

У вас зброя, темні окуляри, і ви співаєте дуже традиційну пісню. Відео стало вірусним. Багато мільйонів людей побачили його. Серед них був засновник Pink Floyd – Дейв Гілмор – якого це так зворушило, що він включив ваш вокал у новий реліз Pink Floyd, їхній перший новий реліз за багато років.

A.Х.: З 1994 року. Я був поранений, лежав у лікарні, і він мені подзвонив та сказав: "Привіт, Андрію, ти не проти, якщо я використаю твій вокал у релізі Pink Floyd?" І я такий: "Жартуєте? Як я був би проти? Це ж мрія кожного музиканта у світі, молодого, я не знаю. Ви легенда, звичайно, я за. Звичайно". Усі кошти від релізу сер Девід та його команда направили на благодійність в Україні.

ВВС: Чи вважаєте ви, що від воєнного мистецтва має бути якась користь, як-от збір коштів? Чи в Україні сьогодні у воєнний час, коли суспільство дедалі більше мілітаризується, справді лишається місце для мистецтва заради мистецтва, музики заради музики?

A.Х.: Для мистецтва завжди є місце. Це така сама важлива частина життя, як їжа і сон. Головне завдання в цій боротьбі полягає в тому, щоб не стати подібним до свого ворога. І якщо ви забудете про мистецтво, про доброту, про допомогу – ви станете таким самим загарбником.

ВВС: Але чи це змінює ваше мистецтво? Чи відчуваєте ви зараз потребу бути патріотичнішим, зосередити, можливо, свої пісні на темі боротьби, війни?

A.Х.: Ні, я не відчуваю. Вам не потрібно спрямовувати свої думки на криваві пісні про перемогу, боротьбу. Ні, це не мистецтво. Це кон'юнктура, яку ви можете зробити. Тому, якщо ви цього не хочете, вам не потрібно цього робити. Якщо ви це відчуваєте, тоді так, звісно, ви можете це робити. Без проблем.

ВВС: Чи хвилюєтеся ви про моральний стан українців сьогодні? За 18 місяців Україна зазнала такої кількості втрат серед мирних мешканців і військових, стільки мільйонів стали переселенцями, що молоді люди, можливо, починають замислюватися – яке моє майбутнє?

A.Х.: Мене хвилюють ваші співаки, яким доведеться навчитися того, чого навчився я. Я дуже переймаюся, що ви не бачите у мені свого сусіда, близького сусіда. Тому що якщо ви бачите мене отак, тоді дайте мені всю зброю, яку ви б дали своїм хлопцям, щоб захистити вас від цього зла.

А якщо ви мені не дасте, тоді ваші сини і ваші брати, і ваші співаки, і ваші письменники стануть кулеметниками і пілотами безпілотників, як от я. Поміркуйте про це. А моральний стан лише один. Єдине завдання звичайної частини оборони як солдата - захист жінок і дітей. Неважливо, якої вони нації.

ВВС: Але Андрію, мені легко говорити, бо я не там, де ви, я в Лондоні. Але, дивлячись з боку, Путін, схоже, рішуче налаштований вести цю війну стільки, скільки йому потрібно, щоб досягти того, що він назвав би перемогою. Росія має масштаби, розміри, людей, зброю, з якими Україна в чистих цифрах не може зрівнятися.

A.Х.: Якщо ми всі погодимося, що цей хлопець є воєнним злочинцем, то ми повинні взяти його мертвим або живим. І це стане кінцем цієї війни. Це легко.

BBC NEWS - Україна